ЗЕД – контракти: практика вирішення спорів

1. Вступ

Зовнішньоекономічна діяльність, що ґрунтується на укладенні зовнішньоекономічних договорів (далі – ЗЕД-контракт), неминуче пов’язана з потенційними ризиками виникнення розбіжностей між сторонами. Саме тому, при укладенні ЗЕД-контрактів, особливої уваги потребують положення, спрямовані на попередження конфліктів та визначення механізмів їх врегулювання. Ефективне вирішення таких спорів є запорукою стабільності міжнародних економічних зв’язків та захисту інтересів суб’єктів господарювання.

2. Що таке ЗЕД-контракт?

ЗЕД-контракт — це угода між сторонами з різних країн, що регулює їхні комерційні відносини, такі як продаж товарів, надання послуг, виконання робіт та інші види зовнішньоекономічної діяльності.

В 2020 році втратив чинність Наказ Мінекономіки, яким встановлювались вимоги до форми зовнішньоекономічних договорів.  На даний час немає іншого документа, який би регулював вимоги до даних договорів, тому при укладенні ЗЕД-контрактів варто керуватися нормами Цивільного кодексу України, Законом України від 23.06.2005 №2709 «Про міжнародне приватне право» та  Законом України від 16.04.1991 №959 «Про зовнішньоекономічну діяльність».

3. Істотні умови, що підлягають включенню до зовнішньоекономічних договорів

З метою належного правового регулювання договірних відносин, сторонам необхідно чітко та однозначно визначити наступні істотні умови ЗЕД-контрактів:

Предмет договору: Слід вичерпно ідентифікувати товари, що є об’єктом купівлі-продажу, або послуги, що підлягають наданню. Детальний опис предмету договору, включаючи всі якісні та кількісні характеристики, підлягає обов’язковому відображенню в тексті договору або у відповідних додатках до нього (специфікаціях, додаткових угодах), які є його невід’ємною частиною.

Ціна та валюта договору: Визначається конкретна ціна одиниці товару/послуги та загальна вартість договору. У випадку, якщо ціна визначається у специфікаціях, відповідне посилання на них є обов’язковим. Зважаючи на можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті, сторони зобов’язуються мати відповідні валютні рахунки та враховувати чинне валютне законодавство та обмеження.

Порядок та умови оплати: У договорі необхідно узгодити конкретний спосіб оплати, включаючи можливість застосування попередньої оплати, післяплати або комбінованих форм, зокрема, часткових платежів, прив’язаних до певних етапів виконання зобов’язань (наприклад, митного оформлення). Обов’язковому зазначенню підлягають документи, необхідні для здійснення оплати або попередньої оплати.

Умови поставки: Сторони повинні чітко визначити умови поставки товарів відповідно до правил ІНКОТЕРМС у чинній редакції. Умови поставки повинні однозначно визначати розподіл витрат та ризиків між сторонами, включаючи питання вартості доставки та пакування, відповідальність за організацію та логістику. Наприклад, умови DDP покладають на продавця повну відповідальність за доставку товару до узгодженого місця, включаючи митне оформлення та сплату відповідних платежів.

Строк дії договору: Договір може укладатися на визначений строк із зазначенням конкретної дати його закінчення або бути безстроковим, діючи до повного виконання сторонами взятих на себе зобов’язань.

Додаткові умови щодо товару/послуги: Сторони зобов’язуються узгодити всі істотні аспекти, пов’язані з предметом договору, включаючи умови щодо гарантії якості, гарантійного строку, порядку та умов повернення товару у випадках, передбачених законодавством або договором, можливість залучення субпідрядників/перевізників, порядок здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт, умови передачі технічної документації, порядок використання та захисту прав інтелектуальної власності (зокрема, торгових марок), а також порядок сплати податків, зборів та митних платежів, якщо це передбачено умовами договору та чинним законодавством.

Реквізити сторін: Сторони зобов’язані зазначити свої повні та достовірні юридичні реквізити, включаючи найменування, ідентифікаційні коди, місцезнаходження, банківські реквізити та контактну інформацію.

4. Вибір права, яке застосовується до ЗЕД-контрактів

З метою запобігання правовій невизначеності при виникненні спорів, питання щодо застосовного права та порядку їх врегулювання підлягають обов’язковому узгодженню на етапі укладення договору.

Міжнародне приватне право закріплює принцип автономії волі сторін у виборі права, що регулюватиме їхні договірні відносини. Це означає, що сторони можуть в договорі передбачити законодавство якої країни буде регулювати їх договірні відносини та у випадку виникнення спорів який орган розглядатиме спір.

За відсутності такої домовленості, визначення компетентного правопорядку здійснюється на підставі колізійних норм, встановлених Законом України від 23.06.2005 №2709 «Про міжнародне приватне право» (далі – Закон).

Відповідно до ст. 43 цього Закону, сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв’язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов’язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження (ч. 1 ст. 44, ч. 2, 3 ст. 32 цього Закону).

5. Спори у зовнішньоекономічній діяльності

Важливе місце в системі норм права зовнішньоекономічної діяльності посідають норми, що регулюють порядок вирішення спорів, які стали наслідком порушення прав чи невиконання обов’язків.

Відповідно ст. 38  Закону України від 16.04.1991 №959 «Про зовнішньоекономічну діяльність» (далі – Закон №959) спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами та господарськими судами України, а також, за згодою сторін спору, Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

У ст. 39 Закону №959 зазначається також про особливості вирішення спорів, що виникають при застосуванні цього Закону та законів, прийнятих на його виконання. Такі спори можуть бути предметом розгляду:

• в органах суду України, якщо одна зі сторін у справі – фізична особа та (або) держава;
• в господарських судах, якщо сторонами у справі виступають юридичні особи.

Варто зазначити, що з огляду на специфіку правового регулювання ЗЕД-контрактів, розгляд таких спорів найчастіше відбувається поза межами системи господарських судів України. Більш поширені випадки розгляду таких спорів у міжнародному комерційному арбітражному суді за правилами третейського судочинства або судами іноземних держав.

Що стосується Арбітражної угоди, то відповідно до Закону України від 24.02.1994 №4002 «Про міжнародний комерційний арбітраж», до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб’єктами права України.

Отже, за органами вирішення спорів можна виокремити такий перелік інстанцій розгляду спорів у ЗЕД, що доступні суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України та їх іноземним контрагентам:

• розгляд спорів судами України;
• розгляд спорів господарськими судами України;
• розгляд спорів Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України;
• розгляд спорів Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України.

6. Судова практика вирішення спорів у сфері укладання та виконання ЗЕД-контрактів

Цікавим та показовим рішенням суду у сфері спорів з приводу визнання арбітражного застереження недійсним є Постанова Східного апеляційного господарського суду від 26 квітня 2021 року у справі № 910/11331/20. У судовому рішенні суд прийшов до висновку, що неточність вказаної в арбітражному застереженні назви не має наслідком відмову арбітражного суду визнати свою компетенцію з розгляду спору. Крім цього, суд у вказаному рішенні розглянув питання застосування висновку лінгвістичної експертизи з приводу двомовності ЗЕД-контрактів та можливих некорректных перекладів.

Доволі «свіжою» є Постанова Касаційного цивільного суду від 23.01.2025 по справі № 824/124/24, у якій КЦС ВС зазначив, що суд має тлумачити незначні помилки та неточності в назві арбітражних установ, що передбачені в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу. Але вирішення питання про виконуваність чи невиконуваність арбітражної угоди у зв`язку з наявністю помилок у найменуванні арбітражної установи є дискрецією суду, який ухвалює рішення з урахуванням усіх обставин справи.

Підстави недійсності ЗЕД-контрактів в цілому стали предметом аналізу у Постанові Західного апеляційного господарського суду від 18 березня 2019 року у справі № 926/1506/18. Суд зазначає про те, що відповідно до ст. 382 ГК України, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України. Форма і порядок укладення зовнішньоекономічного договору (контракту), права та обов’язки його сторін регулюються Законом України «Про міжнародне приватне право» та іншими законами. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Законом може бути встановлений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Протягом тривалого часу цікавим було питання допустимості нарахування трьох відсотків річних за порушення грошових зобов’язань по ЗЕД-контрактам з урахуванням їх специфіки та ціни договору, що виражена у іноземній валюті. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц міститься висновок про те, що «за змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов’язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов’язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов’язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов’язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов’язок боржника сплатити гроші на користь кредитора».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті. Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов’язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Вищевказані положення були застосовані національними судами щодо стягнення нарахованих три відсотка річних на грошовий борг, виражений у іноземній валюті за ЗЕД-контрактом

7. Висновки

Отже, з метою врегулювання спорів між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, сторонам слід дотримуватися наступного порядку дій:

Проведення переговорів: Першочерговим етапом є ініціювання переговорного процесу з контрагентом. Незважаючи на потенційну складність, цей етап є ключовим для пошуку взаємоприйнятного рішення.

Досудове врегулювання шляхом пред’явлення претензії: Значну увагу слід приділити належному оформленню та направленню претензії. Якість складання цього документа матиме безпосередній вплив на результати досудового врегулювання.

Врахування обставин та доказової бази: При вирішенні спору необхідно враховувати всі релевантні обставини, включаючи електронну кореспонденцію та обмін повідомленнями. Документи, такі як підписані накладні, розписки та акти, зміст яких потребує ретельного аналізу, можуть мати суттєве значення для встановлення обставин справи.

Запобігання ризикам при укладенні ЗЕД-контрактів: З метою мінімізації ризиків, рекомендується проводити попередню перевірку нових контрагентів перед укладенням зовнішньоекономічних договорів, особливо на значні суми та за умови внесення авансових платежів.

Визначення підсудності спорів: При визначенні порядку вирішення спорів слід враховувати фінансові можливості сторін щодо сплати арбітражних зборів, особливо у випадку обрання міжнародних комерційних арбітражів з високою вартістю судового розгляду.

Ці заходи сприятимуть більш ефективному та правовому врегулюванню можливих розбіжностей між сторонами.