Постійне користування земельною ділянкою: новий погляд на правове регулювання

З 23 червня по 21 липня юристи та представники фермерської спільноти, затамувавши подих, чекали на постанову Верховного Суду у справі № 922/989/18 з надзвичайно важливого питання: хто є користувачем земельної ділянки, яку було надано у постійне користування для створення селянського (фермерського) господарства?

Забігаючи наперед, зазначимо, що відтепер суд не ставить таке право селянських (фермерських) господарств у залежність від будь-яких вторинних обставин, чим фактично унеможливлює рейдерські, по своїй суті, скасування актів на постійне користування органами Держгеокадастру на підставі смерті титульного володільця.

Численні зміни правового регулювання у галузі земельного права сприяють виникненню колізій законодавства, які призводять до виникнення у аграріїв цілої низки проблем та змушують звертатися до суду за захистом своїх прав. Однією з таких колізій була і залишається проблема постійного користування землею, яка вже зруйнувала велику кількість селянських (фермерських) господарств.

Право на постійне користування земельною ділянкою, відповідно до статті 92 чинного Земельного кодексу України – це право безстрокового користування й володіння земельною ділянкою, що перебуває у комунальній чи державній власності.

Втім, таке формулювання з’явилося у 2001 році, а інститут постійного користування виник ще у 1990 році, що змушує нас звернутися до історії питання.

У статті 7 Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року було запроваджено інститут постійного користування землею, тобто землекористування без заздалегідь установленого строку. Частиною 4 цієї статті, зокрема, передбачалося, що у постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Постановою Верховної Ради України № 2201-ХІІ від 13.03.1992р., «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею» було затверджено форми трьох актів: 1) на право колективної власності на землю; 2) на право приватної власності на землю; 3) на право постійного користування землею. З цього моменту Акт на право постійного користування отримав знайомий нам зовнішній вигляд.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням у постійне користування, довічне успадковуване володіння, приватну власність або в оренду.

Норми Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» пов’язували набуття селянським (фермерським) господарством статусу юридичної особи саме із одержанням Державного акта на право постійного користування землею, довічного успадковуваного володіння землею, приватної власності або укладенням договору на оренду земельної ділянки.

За тим же Законом, всі правовстановлюючі документи на землю видавалися на ім’я голови СФГ. Отже, як норми закону, так і формулювання, які містилися у самих актах, свідчать про те, що земельна ділянка передавалася з метою створення (або розширення) СФГ і на ім’я його голови.

В той же час, стаття 92 Земельного кодексу 2001 року вже не називає серед суб’єктів права постійного користування фізичних осіб або фермерські господарства (СФГ).

Незважаючи на те, що нормами земельного та цивільного законодавства не передбачена така підстава для припинення права постійного користування, як смерть титульного володільця (тобто особи, на чиє ім’я видано акт) – органи Держгеокадастру нерідко скасовували акти на постійне користування саме внаслідок такої події.

Розглядаючи справу про право постійного користування, Конституційний суд України у рішенні від 22.09.2005р. № 5-рп/2005 у справі №1-17/2005 зазначав, що право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством.

Така підстава, як смерть титульного володільця (того, на чиє ім’я видано акт) жодним законодавчим актом передбачена не була, втім практика судів загальної юрисдикції (як господарських, так і районних) не завжди складалася на користь агропідприємств, адже суди у багатьох випадках не погоджувалися із тим, що право постійного користування переходить до СФГ із моменту набуття ним статусу юридичної особи. А отже, якщо помирає титульний володілець – припиняється і саме право постійного користування.

Інша ситуація складалася із довічним успадковуваним володінням, сама назва якого відсилає до інституту спадкування, але ця ситуація вже виходить за межі нашої проблеми.

Новий погляд на правове регулювання вищезазначеного питання постійного користування землею надала Велика Палата Верховного Суду, яка своєю Постановою від 23 липня 2020 року по справі № 922/989/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/) визнала, що ділянки, які були надані у постійне користування фізичним особам для створення селянських (фермерських) господарств або фермерських господарств, з часу реєстрації таких юридичних осіб переходять у користування цих суб’єктів господарювання. І головне, що останні не позбавляються цього права на постійне користування у зв’язку зі смертю громадянина.

Своєю Постановою Велика Палата ВС зазначила, що право на користування земельною ділянкою може бути припинено виключно з визначених статтею 141 Земельного кодексу підстав, серед яких немає такої, як смерть титульного володільця (голови або засновника СФГ).

Пунктом 69 Постанови підкреслюється, що у разі смерті громадянина – засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Незважаючи на таку вкрай важливу для фермерів правову позицію, навряд чи можна очікувати, що вона одразу припинить протиправну «традицію» скасувань державних актів на право постійного користування землею суб’єктами владних повноважень.

Але, відтепер у фермера з’явився реальний і дієвий механізм захисту своїх прав: звертатися до відповідного суду із вимогою про визнання протиправним та скасування наказу про скасування державного акту на право постійного користування (або наказу про вилучення земельної ділянки) та визнавати право постійного користування за селянським (фермерським) господарством.

Як би там не було, але Верховний Суд в цьому випадку сформував надзвичайно цінну правову позицію, що стане справжнім «рятувальним кругом» для багатьох СФГ, які опинилися на краю безодні внаслідок смерті засновника.