Розширення компетенції міжнародного комерційного арбітражу

28 квітня 2026 року Верховна Рада прийняла Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо розширення компетенції міжнародного арбітражу” (далі також – “Закон”). Ініціатори законопроєкту у пояснювальній записці визначили такі цілі: розширити компетенцію міжнародного комерційного арбітражу (далі — «МКА»), наблизити Україну до світових стандартів арбітражного розгляду, покращити стан правової системи як проарбітражної юрисдикції та розвинути Україну як місце інвестиційного арбітражу, що є доцільним у контексті післявоєнного відновлення.

В цій статті розглянемо чи створює Закон реальні стимули для бізнесу обирати Україну як місце арбітражу.

Закон змінює наступні ключові площини МКА:

1) критерії «міжнародності» спору, за яких спір може розглядати МКА;

2) компетенцію МКА щодо інвестиційних спорів за участю держави;

3) ретроактивне поширення змін на арбітражні угоди, укладені до набрання чинності Законом.

Окрім того, Закон передбачає деякі зміни функцій ТПП України, зокрема щодо відводу арбітрів та визначення ставок арбітражних зборів.

Нижче розглянемо кожну із внесених змін.

До прийняття Закону стаття 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» визнавала спір з договірних та інших цивільно-правових відносин міжнародним для цілей передачі на розгляд МКА лише за умови, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін має знаходитися за кордоном. Це означало, що єдиним критерієм «міжнародності» був суб’єктний склад, а саме наявність іноземного елемента у формі іноземного місцезнаходження сторони.

Такий підхід був простим і вузьким. МКА не міг розглянути спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які за своєю економічною суттю мали міжнародний характер, але формально виникали між суб’єктами з України.

Закон вносить зміни до чинної редакції Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” щодо передачі на розгляд МКА спорів з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків.

У новій редакції законодавець додає два альтернативні критерії міжнародності:

1) якщо сторони явно домовились, що предмет арбітражної угоди пов’язаний більше ніж з однією державою;

2) якщо за межами держави комерційних підприємств сторін знаходиться одне з наступних місць:

(і) місце арбітражу; або

(іі) місце виконання значної частини зобов’язань; або

(ііі) місце найбільш тісного зв’язку з предметом спору.

Окреслені зміни наближають Закон до ст. 1(3) Типового закону ЮНСІТРАЛ у редакції 2006 року, який саме так визначає міжнародний характер арбітражу. Чинна редакція Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” 1994 року не імплементувала пп. (b) та (c) ст. 1(3) Типового закону, що звужувало сферу застосування МКА порівняно з міжнародним стандартом. Тепер цю прогалину вдалося усунути.

Практичні наслідки таких змін полягають у розширенні кола спорів, які потенційно можна буде передати на розгляд до МКА. Так, доступ до МКА більше не обмежуватиметься наявністю іноземного елементу у вигляді місцезнаходження комерційного підприємства однієї зі сторін за кордоном. Відтепер значення матиме не лише суб’єктний склад спору, а й фактичний зв’язок правовідносин із кількома державами.

Практичне значення цих змін є суттєвим. Розглянемо кілька прикладів:

Приклад 1. Дві українські компанії уклали контракт на поставку обладнання, за яким виробництво здійснюють у Польщі, а монтаж – у Німеччині. За старими правилами цей спір не міг потрапити до МКА, оскільки обидві сторони – українські. За новими правилами сторони зможуть передати спір до МКА, оскільки значна частина зобов’язань виконується за кордоном.

Приклад 2. Українська материнська компанія та її кіпрська “дочка” мають спір щодо ліцензійного договору. Обидві сторони можуть мати комерційні підприємства в одній державі (залежно від тлумачення), але предмет договору тісно пов’язаний з іншою юрисдикцією. Новий критерій “найбільш тісного зв’язку” відкриває двері до МКА.

Приклад 3. Два українські IT-підприємства, які обслуговують клієнтів переважно на ринках ЄС, можуть прямо зазначити в арбітражному застереженні, що предмет їхніх відносин пов’язаний з кількома державами, і тим самим “активувати” компетенцію МКА.

Але тут є й проблематика. Положення Закону, по-суті, прямо копіюють зі згаданого вище Типового закону такі оціночні поняття, як “значна частина зобов’язань” та “найбільш тісний зв’язок з предметом спору”. З огляду на принцип правової визначеності такі формулювання містять суперечності, оскільки не дають однозначної відповіді на питання, коли саме спір є міжнародним для передачі на розгляд МКА. На практиці це може бути предметом юрисдикційних спорів. Наприклад, одна сторона наполягатиме, що значна частина договірних зобов’язань виконувалася за кордоном або що предмет спору найбільш тісно пов’язаний з іншою державою, тоді як інша сторона може стверджувати протилежне і заперечувати компетенцію МКА розглядати спір. Відповідно, ці критерії можуть стати предметом оцінки не лише арбітражного складу, а й національних судів – зокрема на стадії визнання та виконання арбітражного рішення.

Водночас, ця проблема значною мірою “лікується часом”. Будь-яке оціночне поняття стає не таким вже й оціночним, коли з’являється відповідна судова та арбітражна практика. Саме практика поступово наповнює такі поняття конкретним змістом: визначає, які обставини можуть свідчити про “значну частину зобов’язань”, як встановлюється “найбільш тісний зв’язок” з предметом спору, які докази мають вирішальне значення для встановлення відповідних обставин.

Тому ризик правової невизначеності на початковому етапі є очікуваним, але не критичним. Навпаки, за умови послідовного проарбітражного підходу арбітражів і судів ці оціночні критерії можуть стати гнучким інструментом, який дозволить охоплювати компетенцією МКА міжнародні спори без надмірного формалізму.

Для сторін, які укладають арбітражні угоди вже зараз, ми рекомендуємо не покладатися на оціночні критерії, а фіксувати міжнародний елемент прямо в тексті арбітражної угоди: зазначати, що предмет правовідносин пов’язаний з кількома державами, і конкретизувати цей зв’язок. Це мінімізує ризик юрисдикційних спорів у майбутньому. Інші особливості укладення арбітражної угоди ми вже розглядали у попередній статті, ознайомитися з якою можна за посиланням.

Найбільш значущою новелою Закону є поширення компетенції МКА на інвестиційні спори – спори за участю інвестора (або іншого учасника інвестиційної діяльності) та держави (її органів та установ) або міжурядової організації у зв’язку зі здійсненням інвестиційної діяльності.

Це положення є новелою, оскільки у чинній редакції Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” не містить нічого подібного. Також таке положення не є характерним і для Типового закону, згадуваного раніше. У цьому випадку законодавець скоріше виходив з міжнародного досвіду діяльності міжнародних арбітражних установ та політико-економічної ситуації, що скалася в Україні.

Щодо першого – розгляд інвестиційних спорів здійснюють багато постійно діючих міжнародних арбітражних установ (без врахування спеціалізованої установи з розгляду інвестиційних спорів – Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів (ICSID)), зокрема, Арбітражний інститут Торгової палати Стокгольма (SCC): Правила SCC 2023 містять окремий Додаток 3 “Investment treaty disputes”, який застосовується до справ між інвестором і державою.

Щодо другого – політико-економічна ситуація, що склалася в Україні, об’єктивно зумовлює потребу у створенні більш привабливих і передбачуваних механізмів захисту інвестицій. Повномасштабна війна, необхідність післявоєнного відновлення інфраструктури та економіки, а також очікуване залучення значного обсягу іноземного капіталу актуалізують питання не лише гарантій для інвесторів, а й ефективних способів вирішення потенційних спорів між інвестором і державою.

Важливо підкреслити, що така новела сама по собі не означає автоматичної передачі будь-якого інвестиційного спору з державою на розгляд МКА. Ключовою передумовою залишається згода держави на арбітраж, яка має випливати з міжнародного договору, закону України, іншого нормативно-правового акта або угоди сторін. Тому запропонована зміна радше створює нормативну можливість для такого розгляду, ніж самостійно формує юрисдикцію арбітражу у кожному конкретному спорі.

Практично, розширення компетенції МКА на інвестиційні спори ще не гарантує, що інвестори масово обиратимуть Україну як місце арбітражу або Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (далі також – “МКАС”) як арбітражну установу. З одного боку, МКАС має певну інституційну базу для такого розвитку. Сам МКАС позиціонує себе як одну з досвідчених арбітражних інституцій у регіоні Центральної та Східної Європи; за даними установи, за 2025 рік МКАС прийняв до провадження 304 справи, а представники з 47 країн світу були сторонами спору.

З іншого боку, довіра інвесторів до МКА в Україні залежить не стільки від статистики МКАС чи формального розширення його компетенції, як від спроможності правової системи України забезпечити ефективний судовий контроль і виконання арбітражних рішень. У межах релевантного дослідження опитування показало, що 88% респондентів погодилися з тим, що Україна має вжити заходів для посилення та спрощення виконання національних і міжнародних арбітражних рішень з метою підвищення довіри до інвестування та ведення бізнесу в Україні. Водночас коментарі респондентів свідчать, що проблема є ширшою: частина з них акцентує увагу на необхідності визнання іноземних арбітражних рішень, тоді як інші вважають пріоритетними подолання корупційних ризиків, підвищення кваліфікації суддів та зміцнення спроможності наявних судів.

Як висновок, розширення компетенції МКА на інвестиційні спори – крок у напрямку залучення до України інвестицій та запровадження можливості інвесторів вирішувати спори в Україні. Однак ця зміна має розглядатися не як завершена реформа, а як один із елементів ширшого процесу побудови в Україні привабливої, стабільної та проарбітражної юрисдикції.

Прикінцеві та перехідні положення Закону містять норму, яка потребує окремої уваги: “Зміни, внесені цим Законом щодо розширення компетенції міжнародного арбітражу, поширюються також на арбітражні угоди, укладені до набрання ним чинності”.

Ця норма є прямим вторгненням у принцип автономії волі сторін – фундаментальний принцип арбітражу. Арбітражна угода є результатом домовленості сторін не лише щодо способу вирішення спору, а й щодо меж розгляду в арбітражі. Сторони, які укладали арбітражну угоду до прийняття Закону, виражали свою волю з урахуванням того обсягу компетенції МКА, який існував на момент укладення. Тепер вони опинилися пов’язаними ширшою арбітражною юрисдикцією, ніж та, яку вони могли розумно передбачати.

Конституційний аспект. Стаття 58 Конституції України закріплює загальне правило: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Виняток – лише випадки, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Конституційний Суд України у рішенні від 13.05.1997 прямо вказав: нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності. Арбітражна угода – це правовідношення, яке виникло до набрання Законом чинності.

Контраргумент, який може висувати прихильник ретроактивності: Закон не змінює зміст арбітражної угоди, а лише розширює процесуальну можливість, тобто коло спорів, які можуть бути розглянуті арбітражем. Інакше кажучи, Закон не погіршує становище сторін, а навпаки – надає їм ширші можливості.

Однак цей аргумент ігнорує суть проблеми. Сторона, яка погоджувалася на арбітраж у вузьких межах (лише для спорів з іноземним контрагентом), могла мати вагомі причини не погоджуватися на ширший арбітраж. Наприклад, вона могла свідомо бажати, щоб певні категорії спорів розглядалися національними судами, а не арбітражем. Розширення компетенції арбітражу без згоди цієї сторони фактично позбавляє її права на судовий захист у тій формі, яку вона обрала.

Для бізнесу це означає конкретний ризик: контрагент може спробувати ініціювати арбітражне провадження за арбітражною угодою, укладеною до набрання Законом чинності, з посиланням на нові, ширші критерії міжнародності. Сторона-відповідач у такому випадку повинна бути готова заперечувати компетенцію арбітражу з посиланням на статтю 58 Конституції та принцип автономії волі.

Зі свого боку ми рекомендуємо компаніям, які мають чинні арбітражні угоди, укладені до набрання Законом чинності, провести аудит цих застережень та оцінити, чи розширює Закон коло спорів, які потенційно можуть бути передані до арбітражу. Якщо таке розширення є небажаним, сторони можуть укласти додаткову угоду, яка прямо обмежує компетенцію арбітражу попередніми критеріями.

Отже, Закон розширює компетенцію МКА в Україні, причому одразу у двох ключових напрямах: через ширше розуміння “міжнародності” спору та через поширення компетенції МКА на інвестиційні спори за участю інвестора і держави. У першому випадку йдеться про наближення українського регулювання до підходів Типового закону ЮНСІТРАЛ, що є логічним кроком для держави, яка декларує намір стати проарбітражною юрисдикцією. У другому – про більш амбітну новелу, спрямовану на створення в Україні потенційного майданчика для вирішення інвестиційних спорів, що особливо актуально в умовах відбудови та потреби у залученні іноземного капіталу.

Водночас формальне розширення компетенції МКА саме по собі не гарантує практичного успіху реформи. Нові критерії міжнародності містять оціночні поняття, які потребуватимуть поступового наповнення змістом через судову та арбітражну практику. Поширення компетенції МКА на інвестиційні спори також не створює автоматичної юрисдикції арбітражу щодо будь-якого спору з державою: вирішальним залишається наявність чіткої згоди держави на арбітраж. Крім того, довіра інвесторів залежатиме не лише від можливостей МКАС, а й від ефективності судового контролю, виконання арбітражних рішень, прозорості витрат і загального стану правової системи.

Тому Закон варто розглядати як важливий, але не завершальний етап розвитку українського арбітражного середовища. Його потенціал залежатиме від того, чи буде нове регулювання застосовуватися передбачувано, із повагою до автономії волі сторін та без надмірного формалізму. Якщо арбітражна і судова практика зможуть забезпечити послідовне проарбітражне тлумачення цих змін, вони можуть стати реальним інструментом підвищення привабливості України як місця міжнародного комерційного та інвестиційного арбітражу.