Новини судової практики Верховного Суду щодо питань оренди землі

1. Вступ

Відповідно до чинного законодавства України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Також Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Отже, Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики.

Однією із найбільш поширених категорій справ є спори, які стосуються оренди землі.

Розглянемо сьогодні актуальну судову практику Верховного Суду, яка стосується правовідносин, що виникають з приводу оренди землі.

2. Щодо моменту набрання чинності додатковою угодою до договору оренди землі, підписаною сторонами до 01 січня 2013 року

(Правова позиція Великої Палати Верховного Суду згідно з Постановою від 05 лютого 2025 року у справі № 925/457/23)

Фабула справи: міська рада звернулася з позовом до Товариства, в якому просила стягнути на свою користь 297 787,95 грн заборгованості з орендної плати та розірвати договір оренди землі, укладений сторонами 25 січня 2010 року й зареєстрований у районному відділі регіональної філії Державного підприємства «Центр ДЗК», з припиненням права оренди земельної ділянки.

Позивач обґрунтовував пред’явлений позов тим, що з урахуванням підписаної сторонами додаткової угоди та змін, внесених до договору, Товариство з лютого 2020 року неналежно виконує зобов’язання зі сплати орендної плати за договором, зокрема, вносить її в меншому, ніж погоджено сторонами, розмірі.

Перша інстанція: Рішенням господарський суд відмовив у задоволенні позову.

Апеляційна інстанція: Постановою апеляційний господарський суд скасував рішення господарського суду та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову, яким розірвав договір оренди спірної земельної ділянки та стягнув з Товариства на користь Ради 220 779,11 грн заборгованості з орендної плати за землю; у задоволенні іншої частини вимог позову відмовив.

Мотивація касаційної скарги: Товариство вказує, що оскільки додаткова угода не була зареєстрована відповідно до вимог ст.125 ЗК України та ст.ст. 18, 20 Закону України «Про оренду землі» (далі – Закон № 161-XIV, у редакції, чинній на момент її підписання), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що цей правочин не потрібно брати до уваги та в контексті визначення ставки орендної плати. Водночас чинне законодавство не передбачає автоматичного вступу в дію додаткової угоди після 01 січня 2013 року, про що зазначив апеляційний суд, мотивуючи оскаржувану постанову.

Правова позиція Верховного Суду: на законодавчому рівні закріплено дві форми правочину: усна і письмова (ч. 1 ст. 205 ЦК України). Тому державна реєстрація не є різновидом форми правочину в її класичному розумінні. Водночас державна реєстрація договору є складовою та завершальним етапом процедури його укладення, що передує набранню договором чинності. Лише після державної реєстрації договору (якщо така реєстрація передбачена законом чи самим договором) сторони набувають прав і обов’язків за ним.

Тож державна реєстрація договору нарівні з його формою є одним із тих елементів, який обов`язково має бути збережений сторонами правочину при внесенні змін до нього.

Такий підхід Велика Палата Верховного Суду ґрунтується на тому, що додаткова угода за своєю юридичною природою є правочином, який вносить зміни до вже існуючого договору. За допомогою такого юридичного інструменту сторони можуть змінити свої попередні домовленості, які виражені й зафіксовані в істотних умовах основного договору. Тому з огляду на те, що договір оренди землі відповідно до закону підлягав укладенню в письмовій формі з обов`язковим проведенням його державної реєстрації, то й додаткова угода, якою вносяться зміни до істотних умов такого договору, за аналогією закону (ст.ст. 18, 20 Закону № 161-XIV) теж має бути укладена в письмовій формі й зареєстрована як правочин.

Чинний на момент підписання сторонами додаткової угоди Порядок передбачав обов’язкову державну реєстрацію змін з їх відображенням як у Записі 1, який ведеться щодо основного договору оренди землі, так і у Записі 2, у якому зазначаються всі зміни, що вносяться до нього. Відсутність у формах записів графи з назвою «Ставка орендної плати» не свідчить про те, що внесення змін до такої істотної умови договору, як його ціна, не реєструється, оскільки, як уже зазначалося, державній реєстрації підлягає не зміна до конкретної умови договору, а документ про внесення змін до договору оренди землі (додаткова угода) як правочин незалежно від того, до якої умови сторони вирішили внести зміни.

У договорі оренди землі та, безумовно, в додатковій угоді до такого договору сторони мають право зазначати про момент початку перебігу та припинення його дії. Однак така домовленість сторін може встановлювати лише додаткові (більш жорсткі) вимоги до моменту набрання правочином чинності порівняно із загальними правилами, передбаченими Законом № 161-XIV.

Сторони не можуть відступити від обов’язкової вимоги щодо державної реєстрації правочину, якщо така вимога передбачена законом.

Висновки: додаткова угода до договору оренди землі, підписана сторонами до 01 січня 2013 року, набирає чинності для сторін договору не раніше здійснення її державної реєстрації, якщо сторони в тексті додаткової угоди не пов’язувати муть момент набрання її чинності з подією, яка настане пізніше.

Детальніше за посиланням.

3. Щодо співвідношення загальних та спеціальних норми у вирішенні питання про розірвання договору оренди землі

(Правова позиція Великої Палати Верховного Суду згідно з Постановою від 20 листопада 2024 року у справі № 918/391/23)

Фабула справи: прокурор в інтересах держави в особі селищної ради, якій були передані в комунальну власність земельні ділянки, звернувся до суду з позовом про розірвання договорів та повернення земельних ділянок, оскільки ТОВ «Нафтоком ОІЛ» не сплачувало орендну плату в повному обсязі.

Перша та апеляційні інстанції: Рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, господарський суд відмовив у задоволенні позову.

Мотивація касаційної скарги: прокурор наголошує, що суди першої та апеляційної інстанцій під час постановлення оскаржуваних рішень не врахували правових висновків щодо застосування ст.ст. 24, 25, 31, 32 Закону України «Про оренду землі», ст. 141 ЗК України, ст.ст. 610, 611, 651 ЦК України.

Правова позиція Верховного Суду: для того щоб констатувати наявність підстав для припинення права користування земельною ділянкою згідно з п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України, суд має встановити такі обставини, як «систематичність» та «несплату», зокрема, орендної плати.

Під систематичністю під час вирішення приватноправових спорів розуміються два та більше випадки несплати орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами договору. Натомість разове порушення такої умови договору не вважається систематичним і не може бути підставою для його розірвання.

Щодо поняття «несплата», вжите у п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України, то його потрібно розуміти саме як повну несплату орендної плати.

Такий висновок є логічним та виправданим, оскільки поняття «несплата» та «недоплата» не є тотожними. Оскільки в конструкції згаданої правової норми не наведено жодного означення до слова «несплата», можна виснувати, що законодавець у згаданій правовій нормі не передбачив жодної альтернативи повної несплати, тобто не визначив, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є не лише систематична несплата, а й систематична недоплата орендної плати.

До того ж потрібно враховувати, що розмір недоплати може варіюватися орієнтовно від 1 % до 99 % суми належної орендної плати, що не може не впливати на ступінь порушення прав власника землі та оцінку істотності такого порушення.

Протилежне розуміння, а саме якщо вважати підставою розірвання договору оренди землі згідно з п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України, зокрема й сплату орендної плати не в повному обсязі (часткове виконання зобов`язання), навряд чи буде справедливим та розумним, оскільки під дію цієї спеціальної норми права підпадатимуть і незначні (неістотні) порушення, наприклад систематична недоплата 1,00 грн зі 10 000,00 грн орендної плати. За таких обставин суди будуть змушені на підставі п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України розривати договори оренди землі всупереч принципу збереження договору.

Разом з тим, для застосування ч. 2 ст. 651 ЦК України суд має встановити не лише факт порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно істотною є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати.

Головна ідея, на якій ґрунтується правило ч. 2 ст. 651 ЦК України, полягає у тому, що не будь-яке, а лише істотне порушення умов договору може бути підставою для вимоги про його розірвання або зміну. Неістотні (незначні) порушення умов договору є недостатніми для обґрунтованого та правомірного застосування такого крайнього заходу, як розірвання договору або його зміна в судовому порядку.

Ця ідея спирається на принцип, який називається принципом збереження договору (preservation of contract). Договірні відносини мають підтримуватися, допоки це можливо й економічно доцільно для сторін. Розірвання договору має бути крайнім заходом задля мінімізації витрат, пов`язаних з укладенням та виконанням договору.

Висновки: правила про підстави припинення права користування земельною ділянкою, визначені п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України, та приписи ч. 2 ст. 651 ЦК України співвідносяться як такі, що не суперечать, а навпаки доповнюють одні одних.

Підставою розірвання договору оренди землі згідно з п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України є систематична, тобто неодноразова (два та більше випадки) повна несплата орендної плати у строки, визначені договором. Ця спеціальна норма у такому випадку є самостійною та достатньою.

У разі якщо має місце сплата орендної плати у меншому розмірі, аніж визначено умовами договору оренди землі, тобто коли орендар допустив недоплату орендної плати й таке порушення умов договору є істотним, тоді застосуванню підлягає не спеціальна норма п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України, а загальне правило ч. 2 ст. 651 ЦК України.

Детальніше за посиланням.

4. Щодо визначення моменту, з якого розпочинається перебіг строку дії договору оренди землі

(Правова позиція Великої Палати Верховного Суду згідно з Постановою від 06 березня 2024 року у справі № 902/1207/22)

Фабула справи: ТОВ «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс» звернулося до господарського суду з позовом до селищної ради району (далі – Рада), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача – Комунальне виробничо-експлуатаційне підприємство «Вапнярка Водоканал» (далі – КП «Вапнярка Водоканал») та Головне управління Держгеокадастру, в якому просило:

• визнати незаконними та скасувати два рішення «Про припинення дії договору оренди землі у зв`язку з закінченням строку його дії» та 9 «Про надання згоди на поділ земельної ділянки та розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки»;
• визнати незаконними та скасувати чотири рішення Ради «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі», «Про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із зміною цільового призначення з метою подальшої передачі в постійне користування, «Про надання в оренду земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Монополіум Фінанс», «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КВЕП «Вапнярка водоканал» зі зміною цільового призначення»;
• скасувати реєстрацію усіх речових прав та їх обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі – Реєстр) на новостворені земельні ділянки, що виникли внаслідок скасування та поділу земельної ділянки, яка розташована на території Ради;
• скасувати державну реєстрацію Земельних ділянок 2, 3, 4, які виникли внаслідок скасування та поділу Земельної ділянки 1, у Державному земельному кадастрі;
• поновити запис шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про Земельну ділянку 1, яка була надана в оренду Товариству на підставі рішення Ради.

Перша інстанція: Рішенням господарського суду позов задоволено.

Апеляційна інстанція: Постановою апеляційного господарського суду рішення господарського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову

Оцінка суду:  З 01.01.2013 набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11.02.2010 № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України» (далі – Закон № 1878-VI), якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання на державну реєстрацію правочинів, а із Закону № 161-XIV були виключені статті 18 та 20 про обов’язковість державної реєстрації договорів оренди землі.

Концепція розмежування дати укладення договору оренди землі і дати набрання ним чинності властива законодавству, яке діяло до 01.01.2013. Однак після описаних вище законодавчих змін слід розмежовувати момент укладення договору оренди землі (це момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов та підписання для договорів з 01.01.2013), з якого у його сторін виникають права і обов`язки у зобов’язальних правовідносинах, і момент виникнення на підставі вказаного правочину речового права, який пов’язаний з моментом державної реєстрації такого права (третє речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції, чинній на час підписання Договору).

Стаття 17 Закону № 161-XIV у тій самій редакції передбачає, що об’єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, Закон № 161-XIV у вказаній вище редакції не визначає акт приймання-передачі як документ, яким здійснюється передання земельної ділянки, а передбачає, що таке передання відбувається шляхом державної реєстрації речового права оренди. Відтак земельна ділянка вважається переданою орендарю з моменту державної реєстрації права оренди, і з цього ж моменту в нього виникає відповідне речове право.

Якщо момент укладення договору оренди землі (виникнення у його сторін прав і обов`язків у зобов’язальних правовідносинах) і реєстрація на підставі цього правочину права оренди землі (виникнення у орендаря речового права) не збігаються в часі, то в проміжку між укладенням договору і набуттям орендарем земельної ділянки шляхом реєстрації відповідного речового права договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов’язального характеру зобов’язально-правовими способами.

Так, за наявності відповідних підстав орендар може вимагати зобов`язати орендодавця виконати обов`язок з передання земельної ділянки в натурі чи відмовитись від договору і вимагати відшкодувати збитки, а орендодавець, у свою чергу, може стягнути з орендаря орендну плату.

З моменту ж реєстрації речового права оренди орендар може захищати це право від третіх осіб речово-правовими способами захисту, зокрема вимагати усунення сторонньою особою перешкод у користуванні орендованою земельною ділянкою.

Умови договору, щодо яких має бути досягнута згода, не повинні суперечити законодавчо визначеним умовам, за яких такий договір може бути укладений (стаття 6 ЦК України). У протилежному випадку правочин (його окремі умови), що не відповідає закону, не створює правових наслідків, на які він спрямовувався, оскільки застосування імперативної норми закону не може залежати від волі приватних осіб.

Законом № 340-IX, який у відповідній частині набрав чинності 16.01.2020 (див. пункт 1 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення»), частину першу статті 19 Закону № 161-XIV доповнено двома реченнями такого змісту: «Дата закінчення дії договору оренди обчислюється від дати його укладення. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права».

Цим же Законом абзац третій частини першої статті 15 Закону № 161-XIV викладено в такій редакції: «дата укладення та строк дії договору оренди». Тобто із 16.01.2020, окрім строку дії договору оренди землі, до істотних умов цього правочину належить також дата його укладення.

Висновки: абзац третій частини першої статті 15 та друге речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV імперативно встановлюють, що дата укладення договору оренди землі є істотною умовою цього правочину і саме з цієї дати починається перебіг строку його дії.

Тому сторони договору оренди землі не можуть врегулювати свої відносини у спосіб, який суперечить імперативним нормам абзацу третього частини першої статті 15 та другого речення частини першої статті 19 Закону № 161-XIV у редакції Закону № 340-IX зокрема на власний розсуд встановити інші правила визначення моменту початку перебігу строку дії цього правочину або не зазначати дати його укладення. Умови договору оренди землі, що не відповідають указаним вище імперативним нормам Закону № 161-XIV, не змінюють визначеного в Законі № 161-XIV моменту, з якого розпочинається перебіг строку дії договору оренди землі.

Детальніше за посиланням.

5. Щодо належного способу захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди земельної ділянки відсутнє

(Правова позиція ОП КЦС ВС від 19 лютого 2024 року у справі №340/3814/23)

Фактичні обставини справи: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 5624281200:07:001:0090, площею 1,10 га, призначеної для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Вельбівненської сільської ради Острозького району Рівненської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку від 28 лютого 2005 року серії ЯА № 044357 (т. 1 а. с. 8).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 07 липня 2021 року № 264723185 встановлено, що державним реєстратором Костопільського районного управління юстиції Рівненської області Прокопець Я. В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 серпня 2014 року, індексний номер 15122518, право оренди належної позивачу земельної ділянки було зареєстровано за ТОВ «Захід Агро». Підставою для реєстрації права оренди земельної ділянки зазначено договір оренди землі від 04 квітня 2014 року.

У подальшому державним реєстратором Комунального підприємства «Реєстраційний центр «Городищенської сільської ради»» Рівненської області Октович О. П. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10 березня 2018 року, індексний номер 40053528, зареєстровано зміни до речового права – згідно з якими було зареєстровано перехід права оренди спірної земельної ділянки від ТОВ «Захід Агро» до ТОВ «Західна агровиробнича компанія», орендодавцем вказано ОСОБА_1 . Підставою для реєстрації права оренди вказаної земельної ділянки зазначено додаткову угоду від 17 жовтня 2017 року до договору оренди землі (т. 1 а. с. 12, 13).

Позиція Верховного суду: При заміні орендаря внаслідок відчуження права оренди недостатньо повідомлення орендодавця про заміну орендаря (стаття 516 ЦК України) з укладенням між первісним орендарем та новим орендарем договору (стаття 513 ЦК України), а є необхідним додержання вимог статті 520 ЦК України про згоду орендодавця. Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов’язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту, як визнання права, охоплює собою і визнання права відсутнім.

Належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача.

Детальніше за посиланням.

6. Щодо переходу прав та обов’язків за договором оренди земельної ділянки у випадку сингулярного правонаступництва

(Постанова ВС КГС від 08 липня 2024 у справі №911/1580/23)

Обставини справи: У травні 2023 року Томашівська сільська рада (далі – Томашівська сільрада) звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Сіпан” (далі – ТОВ “Сіпан”) про стягнення з відповідача 228    089,40 грн заборгованості з орендної плати за договором оренди земельної ділянки від 15.01.2008 (далі – договір оренди від 15.01.2008) за період із 01.05.2020 по 31.12.2020.

Позовні вимоги з посиланням на положення статей 512, 526, 626 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України, статті 83 і пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній із 27.05.2021), статті 13 Закону України “Про оренду землі” обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем зобов`язань щодо повного та своєчасного внесення орендної плати за вказаним договором, укладеним між Фастівською районною державною адміністрацією Київської області (далі – Фастівська РДА) та ТОВ “Сіпан”.

Позиція Верховного Суду: Враховуючи правові висновки Верховного Суду щодо розмежування універсального та сингулярного правонаступництва юридичної особи, колегія суддів суду касаційної інстанції, зважаючи на те, що норми статті 1481 та пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України (у редакції, чинній із 27.05.2021), так само як і умови спірного договору у розумінні положень статті 514 Цивільного кодексу України не містять жодних застережень чи винятків щодо допустимості переходу до місцевих територіальних громад прав орендодавця за договорами оренди земельних ділянок лише на майбутнє (зокрема права вимагати внесення орендної плати за період після набуття земельної ділянки в комунальну власність), а Київська ОДА (попередній орендодавець і представник власника) не припинилася як юридична особа, дійшла висновку, що до Томашівської сільради в порядку сингулярного правонаступництва та через пряму вказівку закону із серпня 2021 року перейшли всі права та обов’язки орендодавця (Київської ОДА) за договором оренди від 15.01.2008, у тому числі право кредитора вимагати сплати заборгованості з орендної плати за простроченими зобов’язаннями, строк виконання яких настав до 19.08.2021, оскільки відповідне право кредитора (нового власника) вже існувало на момент переходу цих прав.

Наведеним спростовується помилковий висновок апеляційного господарського суду про відсутність підстав для стягнення з орендаря заборгованості з орендної плати за спірний період на користь сільради як нового власника, оскільки такий висновок ґрунтується на довільному розширеному тлумаченні судом змісту норм статті 1481 і пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України (у редакції, чинній із 27.05.2021) без урахування їх системного зв’язку з положеннями статті 514 Цивільного кодексу України.

Крім того, висновок суду апеляційної інстанції про перехід до Томашівської сільради прав кредитора (орендодавця) за спірним договором лише на майбутнє, а не за зобов’язанням за спірний (минулий) період, строк виконання якого вже настав, не відповідає принципам добросовісності, розумності та справедливості, що закріплені пунктом 6 статті 3 та частиною 3 статті 509 Цивільного кодексу України, оскільки передбачає можливість уникнення виконання орендарем зобов’язання за договором як перед колишнім власником (державою в особі Київської ОДА), так і перед новим власником – сингулярним правонаступником, оскільки з огляду на зміст абзацу 5 пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України (у редакції, чинній із 27.05.2021) відповідні органи виконавчої влади втрачають права орендодавця земельних ділянок, а саме з дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

Детальніше за посиланням.

7. Висновки

Отже, практика Верховного Суду у земельних спорах, зокрема у спорах, що стосуються оренди землі, є досить динамічною з огляду на стрімкий розвиток земельних правовідносин.

Практика Верховного Суду відіграє ключову роль у вирішенні земельних спорів, особливо щодо оренди землі. Це пояснюється такими факторами:

1. Єдність правозастосування – Верховний Суд забезпечує формування єдиного підходу до вирішення спорів та сталість судової практики.
2. Захист прав орендарів та орендодавців – Судові рішення встановлюють чіткі підходи до визначення прав та обов’язків сторін у договорах оренди, що сприяє врегулюванню відносин.
3. Усунення прогалин у законодавстві – У разі колізій чи відсутності конкретних норм судова практика допомагає виробити правові механізми їх вирішення.
4. Формування правової доктрини – Постанови Верховного Суду є обов’язковими для врахування судами нижчих інстанцій .

Чому важливо слідкувати за актуальною судовою практикою

1. Дотримання чинного законодавства – Законодавство України динамічно змінюється, і судова практика допомагає коректно застосовувати норми, що регулюють земельні відносини.
2. Попередження правових ризиків – Неврахування актуальної судової практики може призвести до втрати прав на землю, визнання договорів недійсними або розірвання їх у судовому порядку.
3. Ефективний судовий захист – Для юристів і адвокатів аналіз судової практики дозволяє правильно будувати правову позицію у справах, посилаючись на правові висновки Верховного Суду.
4. Визначення перспектив судового розгляду – Ознайомлення з рішеннями Верховного Суду допомагає оцінити шанси на успішний результат справи.